Цього року осінь на диво мила, тепла, сонячна і така-така казкова. Хочеться гуляти парком, лісом, та грець з ним, хай і містом, і хай і таким великим гамірним, не здатним уже на почуття, через ту брутальність безликих багатоповерхівок, які з'являються нізвідки. У Києві зникає затишок, і щороку все більше. У ньому ти вже не можеш відчути себе спокійним... Але я знаю одне місце.. Незважаючи ні нащо, я люблю ходити в університет, де й працюю. Певно університет та його факультети з бібліотекою, розкинуті поруч, своєю величністю ще втримують той міський спокій. І каштани, які ростуть поруч вкоріненні у Київ, який мені не відомий, але це вони мають пам'ятати знаменитий київський вальс, адже це про них, це вони сотнями свічок у травні запалюють вулиці вічного міста. Німі свідки історії. І перед очима зараз фотографії його студентів і викладачів університету далеких 50-х, вони усміхнені, грайливі, сповнені мрій на майбутнє. І та ж сонячна осінь. А тепер і ми ті ж самі студенти і викладачі з тими ж м'якими сонячно-осінніми усмішками, зі своїми планами на щасливе майбутнє спішимо зберегти пам'ять про "золоту осінь" 2014 р. Це найкраща осінь у моєму житті, "осінь університетська". Багато роботи, багато проектів, а тому усе "осіннє життя" тут у стінах, яким цієї осені виповнилося 180 років. І я пишаюся, що трішки долучилася до ювілею мого університету, принісши йому у дарунок свою працю, працю історика. А що я можу йому дати як тільки не зберегти його для прийдешніх, як віднайти не згубити і тих, хто стояв біля витоків і хто є зараз. Цьогоріч університет може пишатися. Його достойні учні, як і ті усміхнені з 50-х років, написали його нову історію та увічнили професорів університету. Тож маємо тепер два товстелезні фоліанти. Ну я там там теж трішки.
Але я скромно промовчу, бо хочу поділитися частинкою свого світу, своєю "універистетською осінню"
Немає коментарів:
Дописати коментар